Неділя, ранок. Гуляю з Басею. Назустріч дядько з собакою на руках. Ну я ж не я був би. Може допомога потрібна.
- Щось сталось?
- Ні. просто хвора.
- Аааа... Ви в клініку?
- Ні, вигулюю.
Німа сцена. Я в захопленні.
Трохи далі дядько ставить собаку на землю і вони ідуть в нашому напрямку. Я притримую Басю, щоб не докучала своїми знайомствами хворій собачці. Дядько пояснює:
- Онкологія.
- Лікаря доброго маєте?
- Так. Прооперували. Але Ви ж розумієте, що ця хвороба не відступає.
- Так, розумію.
- Вона не хоче гуляти. Тому ми від дому на руках, а додому вона сама вже повертається. А ще епілепсія у неї все життя. На безноналі ми були. Але зараз не даємо вже.
Серце у мене стиснулось ще раніше від цієї історії.
- Дякую Вам, що так дбаєте про неї!
- Та яке "дякую"? Це ж член сім'ї! 14 років з нами.
