Пройшов певний період з моменту публікації мною допису про українсько-польське комюніке і участь у ньому істориків Ярослава Грицака і Олександра Зайцева.
Я уважно проаналізував критику цього допису від різних людей (а також пояснення самого Грицака) і виокремив найбільш поширені зауваження в мою сторону (чи допису). По кожному зауваженню даю зворотню реакцію:
“Спроба дискредитації Українського Католицького Університету”.
Досить поширене звинувачення в мою сторону від прихильників Грицака. У мене є питання до всіх, хто так стверджує – який сенс мені критикувати і дискредитовувати УКУ, в якому я сам навчався? Я критично ставлюсь до Грицака впродовж останніх 15 років. Поступаючи в УКУ у 2020 році я знав, що Грицак є професором цього закладу. Для чого поступати в УКУ (тратити власні кошти за навчання, хоч і в два рази менше як для УБД, а також вже маючи два диплома про вищу освіту), якщо УКУ поганий? І чому я не звертався до УКУ одразу по отриманні диплома, а саме зараз? Пояснюю. Я довго терпів шкідливі висловлювання Грицака не маючи бажання витрачати купу часу на обширне пояснення свого ставлення до нього. Але комюніке стало останньою краплею. І це вже більше ніж просто його позиція. Це конкретна дія, яка є шкідливою для нашої держави (як саме я вже описав в попередньому дописі) і є елементом польської політики у сфері національної пам’яті. І моє звернення до УКУ щодо звільнення Грицака і Зайцева було передусім за підписання комюніке, а не за його погляди і висловлювання (хоча вони теж є достатніми для цього і я в дописі про них написав доволі багато). Нажаль для багатьох Грицак і УКУ є тотожними явищами. Знаючи УКУ з середини, я можу сказати, що точно не можна ототожнювати всю спільноту УКУ (його позицію) з Грицаком (його позицією). Там є багато жертовних і україноцентричних людей, які не поділяють його погляди і працюють на український інтерес. І я не кажу, що УКУ поганий бо тримає Грицака і Зайцева. Я кажу, що УКУ хороший, тому має позбутись Грицака і Зайцева. Я борюсь не проти УКУ, а за УКУ. Мені здається, що в своєму попередньому дописі я дуже чітко артикулював оцю свою позицію. І так, безумовно УКУ не може не зачепити негативна тінь “грицаківства”, якщо він там є професором. І ця тінь також зачіпає і мене, бо я себе відношу до спільноти УКУ.
“Це наступ на академічну свободу і свободу слова і ми не повинні опускатись у цьому до рівня самих поляків”.
Але самі ж Грицак і Зайцев заявили що мали зауваження до тексту комюніке, яке далеке від філософії академічної свободи (враховуючи, що більшість українських істориків не поділяють ні думку польських істориків ні сам текст комюніке). Виходить, що мене звинувачують у нетерпимості до академічної свободи тим, що я критикую Грицака і Зайцева, які самі проти академічної свободи, підписавши комюніке, яке не пахне академічною свободою. Ну це подвійні стандарти. А тепер щодо свободи слова і думки (ну і тої ж академічної свободи), на яку має право Ярослав Грицак, публічно виголошуючи на ліво і на право свою візію у різних інтерв’ю, на публічних зустрічах, тощо. У своїй публічності Грицак вже давно вийшов за рамки наукової дискусії в рамках академічного середовища. Він є публічним аналітиком і так званим візіонером, а не просто істориком, який розказує про якісь історичні факти. Він є публічним інтерпретатором історичних подій, теперішніх подій і моделювальником майбутнього. Його слухають і читають не лише представники наукового середовища, але й прості українці, які йому довіряють і які формують свою думку на основі “картини світу за Грицаком”. Більшість цих людей є пасивними слухачами, а не тими, хто пішов цільово купити книгу Грицака в книгарні. Всі публічні опініанмейкери не можуть не нести відповідальності за свої шкідливі висловлювання чи дії, прикриваючись академічною свободою і свободою слова. Бо за такою логікою Олесь Бузина, Владімір Корнілов, Дмітрій Табачнік, Євгєнія Більченко і навіть Дугін – це теж жертви наступу на академічну свободу і свободу слова. При цьому, ніхто з захисників Грицака і його академічної свободи особливо не протестував проти звільнення Ірини Фаріон з Політехніки за її висловлювання (які я теж не завжди поділяв і критикував, загалом не вважаючи їх антиукраїнськими, радше просто шкідливими в певний момент).
“Я особисто знаю Ярослава Грицака і точно знаю, що він не є людиною з антиукраїнськими поглядами і такою, яка хоче нашкодити Україні”.
Ну по-перше, неможливо зробити так, щоб всі, хто слухає і читає Грицака, познайомились з ним особисто, щоб переконатись, що він “апостол Петро”, а не “Юда Іскаріот”. Є люди, добре знайомі з Грицаком (деякі навіть його друзі), які не поділяють його погляди, висловлені десь публічно. І він в приватних розмовах їм пояснює, що насправді вони його не так зрозуміли, що от є ширший горизонт його думок, що є якась супер користь від сказаного, яка поки не є користю, але в майбутньому це призведе до раю на українській землі. І от вони його слухають і його додаткові аргументи для них видаються логічними і переконливими. А от що робити мені – маленькій примітивній людинці, яка прочитала в його інтерв’ю, що мова і історія не є важливими націєтворчими факторами, а над Донбасом треба встановити спільний з росією контроль? Як мені дізнатись про ту його хитру державницьку ідею, яка закладена в цих думках, не будучи з ним особисто знайомим?). Ну ок, припустимо я з ним познайомлюсь, а що робити з тим всім іншим тисячам маленьких людей? Розумієте, антиукраїнські висловлювання і дії не завжди мають антиукраїнську мету. Бо водій, який на пішохідному переході збив людину теж не мав на меті нанести шкоду цій людині. Але чомусь він несе за це кримінальну відповідальність, а Грицак має академічну свободу в час екзистенційної війни.
“Грицак не має на меті дискредитацію ОУН чи УПА. Він просто вважає, що ми повинні бути сміливими і визнавати злочини, які вчиняли окремі підрозділи чи люди з середовища ОУН чи УПА”.
Ну от в мене питання до всіх цих людей, які повторюють цю мантру. От ви реально вважаєте, що боротьба за державність і за виживання нації можлива в білих рукавичках? Ну от чесно. Кладучи руку на серце. Це реально можливо? Чи може ви мені назвете якісь війни, в яких не було жертв серед цивільного населення? Чи може хтось з вас назвати армію хоча б однієї держави світу, солдати якої не вчиняли ніяких злочинів, особливо в часі війни? Але чому вибачатись мають лише українці? Або чому ми перші повинні за щось вибачатись? І чому саме та кількість (поки не встановлена) цивільних жертв (з обох боків), яка була на Волині є тою планкою, від якої мають всі відштовхуватись і просити вибачення? І це я вже не говорю про те, що немає жодних доказів, що була якась вказівка Проводу ОУН чи командування УПА здійснювати масові вбивства цивільного населення на Волині (і сам Грицак визнає, що не існує підтверджень таких наказів, але він стверджує, що вони мали би бути). Так само як немає доказів вказівки командування “армії крайової” здійснювати вбивства українців на Волині. Але керуючись логікою Грицака я можу стверджувати, що такі накази мали би бути і що поляки перші почали, а тому нехай вибачаються перші.
Проблема в тому, що Грицак, Зайцев і схожі “оцінщики” національно-визвольного руху опускають ОУН і УПА до рівня якихось маргінальних структур, представники яких відрізнялись від решти українців того часу і були одержимі ідеологією націоналізму і “людобуйства”. І це продовження ще радянської маргіналізації цих структур, яка роками вкорінювалась у свідомість українців. Але у світлі подій останніх 11 років мабуть ні в кого не виникає сумнівів, що боротьба за державність пахне пороховими газами і має колір крові на чорній землі. Як ми бачимо, ліхтариками, мирними протестами, маніфестами до світу трошки важко здобути чи втримати незалежність. А отже ми маємо поміняти наше сприйняття ОУН, УПА і інших структур різних періодів, метою яких було відновлення української держави. ОУН – це інституціалізована пасіонарна меншість української нації, яка взяла на себе відповідальність у боротьбі цілої нації за відновлення держави. Завжди і всюди пасіонарна частина суспільства є меншістю. Це аксіома. Націоналізм для бездержавної нації у боротьбі за відновлення державності є найбільш ефективною ідеологією для акумулювання широких верств для боротьби за цю державність. Зараз мобілізацію проводить ТЦК, як державна структура. Тоді мобілізація до лав УПА проводилась в рамках націоналістичної ідеології і пропаганди. В тотальній більшості населених пунктів на західних теренах України були представники ОУН, які здійснювали управлінську і пропагандистську і інші функції на своєму терені. Це десятки тисяч людей. ОУН це складна управлінська система з плануванням, організацією, мотивацією і контролем. Це аналог державного апарату у бездержавної нації. УПА – це армія бездержавної нації. При тих можливостях залучення до своїх лав за відсутності власного державного апарату в умовах окупації це була велика багатотисячна армія. Це були тодішні Збройні Сили українців. Нам треба навчитись сприймати цих людей не через призму романтизму сакральності і сентиментів, а через призму раціональності і прагматизму. Ці структури і ця націоналістична ідеологія були корисні і необхідні для здобуття незалежності (як бачимо, націоналізм і сьогодні корисний у нашій боротьбі). Коновалець, Бандера, Шухевич для українців мають мати таке саме значення і сприйняття, як Теодор Герцль, Давид Бен-Гуріон, Зеєв Жаботинський для євреїв. УВО, ОУН і УПА на фоні тероризму організацій Хагана і (особливо) Іргун виглядають Кармелітками босими. Але саме Хагана і Іргун (з своїми численними розколами і суперечками) були тими бойовими структурами, які забезпечили створення держави Ізраїль. І хотілось би сказати, що тогочасний український націоналізм був таким же як єврейський ревізіоністський сіонізм Жаботинського, однак в мене язик не повернеться зробити таке порівняття, бо цей сіонізм був схожий на німецький нацизм і італійський фашизм (це визнавали представники інших течій єврейського сіонізму і сам Бен-Гуріон так вважав). І якби українці здобули тоді державу, то польським історикам Бандера б запам’ятався зустрічами на рівні президентів з Хаїмом Вейцманом, за участі міністрів оборони Шухевича і Бен-Гуріона. Він не був би для поляків терористом, а першим президентом поствоєнної України. Державу тоді не вдалось здобути, а отже для польських істориків ОУН, УПА запам’ятались злочинними організаціями. І це природньо для них. Неприродньо те, що для Грицака і йому подібних істориків є важливим вибачення за “злочини” українців (в т.ч. представників ОУН і УПА) у їхній боротьбі за відновлення держави в час сучасної війни за збереження нашої держави. Мотивація поляків зрозуміла. Вони користаються нашою слабкістю і неможливістю адекватно їм відповісти в умовах необхідності для нас збереження дружніх з ними відносин. Яка мотивація в Грицака? Я не знаю яка у нього справжня мотивація. Але я точно знаю, що українські історики сьогодні мають бути адвокатами нашої національної пам’яті за кордоном. Грицак має їздити по міжнародних конференціям і розказувати всім про боротьбу українців за державність в 30-40-х роках і переконувати всіх (в т.ч. поляків), що якби тодішні світові держави належним чином підтримали українців і їхні політичні і військові інституції (ОУН і УПА) то теперішньої війни не було би. Натомість він їздить підписувати комюніке і розказує Тімоті Снайдеру, що Бандера, ОУН і УПА маргінали і злочинці. І тут не про те, що треба приховувати якусь правду чи брехати. Тут про акценти і правильні інтерпретації історичних подій в українських інтересах, на які мають право українські історики (особливо зараз).
“Не можна вважати ОУН гегемонами у відстоюванні інтересів українців в міжвоєнний період і під час Другої світової, бо був Шептицький, який був куди більшим провідником українців”.
Будь ласка, не вплутуйте сюди Шептицького. Революційна військово-політична боротьба за відновлення держави (ОУН, УПА) і духовне і соціальне наставництво (Шептицький, УГКЦ) це різні речі. Їх не можна порівнювати бо були абсолютно різні цілі і різний статус легальності і інституційної залежності (протекторат Риму). Коли мені розказують, що Шептицький засуджував оунівські атентати і екси, то я вам зі всією відповідальністю можу заявити – якби я був на місці Шептицького, я б теж їх публічно засуджував. Бо це нормально, коли церква, як легальна інституція, визнана Ватиканом, засуджує насилля. І я теж казав би що це неприпустимо. І так само як Шептицький продовжував би підтримувати всіма силами “ПЛАСТ” (і інші молодіжні спортивні організації), з якого вийшло багато відомих провідників ОУН (в т.ч.Бандера) і командирів УПА (в т.ч. Шухевич), забезпечував би роботою провідних членів ОУН (як от Андрія Мельника, який був керуючим маєтностями митрополита Андрея), допомагав би розвиватись бізнесу, який “кашляв” на потреби визвольної боротьби. Така була повістка дня, такі умови існування нації без власної держави в умовах польської окупації. Ніхто з нас не знає про що говорили Степан Федак, Коновалець (чи його представники) і Шептицький на своїх таємних зустрічах. Не треба протиставляти Шептицького на противагу ОУН. Це різні цілі і різні методи у питаннях існування і розвитку української нації. Це те саме, що казати, що УКУ граще за ГУР чи що Залужний, Сирський, Буданов, Порошенко, Зеленський кращі за Епіфанія, Гузара, Гудзяка, Святослава і т.д.
Окремо хочу зупинитись на поясненнях самого Грицака, щодо підписання ним комюніке, які він сформував зокрема для ресурсу “Главком”.
«Заява має дуже важливий елемент. Так, це недосконала заява. Кожен з нас (підписантів) має зауваження до цієї заяви. Але ми вважаємо, що важливіше те, що вона вийшла. Це перше. По-друге, ця заява мала передувати зустрічі істориків. Тобто підписання нашого комюніке означає, що ми готові між собою розмовляти. У ньому немає української і польської сторони. Мабуть, це єдиний великий недолік цієї заяви. Це заява конкретних українських і польських істориків поіменно», – цитата Грицака. В мене питання. Для чого підписувати текст, до якого є зауваження? Чому ознакою готовності між собою розмовляти має обов’язково бути підписання тексту, до якого є зауваження і який очевидно має польський кут зору на події? Якщо у комюніке немає української і польської сторони, то чому воно називається “українсько-польське”, а не, скажімо, “Зайончковсько-Грицаківське”?).
У цьому ж інтерв’ю він чомусь називає трагічні події на Волині “проблемою з малою дупою”. Може серед поважних істориків вживаються такі терміни, я не в курсі. Але як на мене, то виглядає дещо некоректно і неетично для цієї ситуації.
Наприкінці я хочу поділитись одним важливим відео загиблого воїна. На цьому відео, записаному 13.10.2022 року, солдат 80-ї ОДШБ Олег Гринішак звертається до Президента України щодо надання сотенному УПА Мирославу Симчичу (ще живому на той час) звання “Герой України”. Завдяки цьому і іншим зверненням, які були раніше, на наступний день 14.10.2022 року Президент підписав указ про присвоєння Симчичу цього звання. Олег загинув у 2023 році. Як Герой, пішовши на завдання, на яке він мав можливість не йти. Для нього героїзм вояків УПА був дороговказом і одним із визначальних факторів, які вплинули на його рішення піти до війська в юному віці перед повномасштабкою. Ворога він “зустрічав” вже в перші дні повномасштабної війни. Для нього всі учасники визвольних змагань у лавах УПА були святими і жертовними людьми, на яких він рівнявся. Слава і доблесть цих людей вела у бій і самого Олега. Як і тисяч інших, хто вже загинув і хто продовжує боротьбу. І коли у когось закрадається ідея перед кимось вибачатись за якісь наші дії у нашій боротьбі за державу, погляньте в очі цьому загиблому воїну. Якщо ви не хочете почути нас, живих, то почуйте наших мертвих.
Антон Петрівський
