У ніч з 18 на 19 лютого я був на Майдані. Я вже знав про загиблих. Все навколо смерділо димом, горіли барикади, а холод стояв собачий.
Думок у голові майже не було, замерзлі руки рефлекторно гортали Twitter.
Телефон зовсім розрядився і погас.
Раптом біля мене впала шумова граната. Вибух, спалах, нічого не зрозуміло.
Несподівано заболіло стегно. Осколок підступно вдарив мені в ногу.
Поруч пронесли закривавленого пораненого.
Медики поспішно перемотували рани. Хвилювалися.
До ранку заснути так і не довелося.
Я прокинувся на наступний день удома з думкою, що гірше, ніж вчора не буває. В моїй принаймні країні бути не може.
Але далі було 20 лютого.
Десятки тіл в "Україні", "Плине кача" і гімн.
Це був сюр.
Емоцій не було, але сльози самі котилися з очей.
Вперше в житті я побачив аж стільки смертей.
За що?
Сестра одного із загиблих в інтерв'ю сказала: "мій брат мріяв змінити країну на краще, він це зробив. Ціною життя. Але я не шкодую. Мені не соромно за брата." Вона гірко заплакала.
А я повірив, що не даремно.
Потім прощання на Майдані, труни пливли над головами, а зі сцени вигукували політичні лозунги Парасюк і Тимошенко.
Знову сюр.
Потім Крим.
Потім війна.
Потім MH17.
Потім смерті стали статистикою.
Я думав, що задеревенів. Здавалося, мене не пройняти нічим. До всього звик, все бачив.
Але потім загинув Андрій...
Ні до чого я не звик.
Я просто акумулював біль, горе і втрати всередині себе.
А весь цей час зі сцени продовжували лунати лозунги.
Тому я маю право сказати.
Ми всі не при тямі.
Ми не усвідомлюємо, яку платимо ціну.
Ми нівелюємо те, за що боремося.
А ми взагалі ще за щось боремося?
