Мені неймовірно бракує кавування в кав‘ярні. В центрі міста. Коли повз проходять люди. Багато людей. А ти спостерігаєш. Чужих і знайомих. Вітаєшся, коротка чи довша розмова. Раптова зміна планів в когось і до столика підсувається ще одне крісло. Зміна погоди не лякає через маркізу та коцик.
Бракує зайти в книгарню, походити довго між рядами. Навіть прочитати кілька абзаців різних ще не руханих новодруків. Дістати неймовірне задоволення від запаху.
В чергове замилуватися Площею Ринок і зробити ще одну знимку айфоном, попередньо докечавшись, щоб розійшлися люди і обраний ракурс став вільним.
Пробратися між натовпами туристів. Навіть, подумати: «ну де ж вас стільки взялося?», але потім посміхнутися самій собі від того, що це твоє місто і ти маєш його завжди, коли хочеш. А комусь воно лише як довгоочікуваний бонус.
Зустріти знайомого художника, що несе картину в галерею, і підслухати розмову жителів центра Львова на лавках коло Домініканів.
Відкрити нову локацію, яка привабила неймовірним ароматом... Піти на звуки музики і послухати вуличних музиків. Зайти вкотре у Вірменську церкву, тоді в «Зелену канапу», тоді знову кава коло Єзуітів чи в Андреоллі...
На це все часто не вистачало часу в епоху до карантину.
Кажуть, що ми дуже скоро повернемося до звиклого життя після закінчення карантину.
А я думаю, що ми таки змінимо свої звички, уподобання, пріоритети та швидкість життя. За якою так часто в мирний час втрачається те, за чим в інші часи найбільше сумується.
Спокійних вихідних!
