Ви ж панімаєте, що всі ті ностальгіруванія за "Дзиґою", то насправді не ностальгірування за їжею (не завжди добра і надто дорога), сервісом (хіба що вам подобаються найповільніші в світі офіціанти) чи поетами, які вічно перемивають кісточки іншим поетам (не осуждаю, констатую, віват сплєтні).
Це ностальгірування за тими часами, коли молодість-ламповість, напівпорожній центр, любов-морков (і надворі в плєдіку в листопаді дуже класно від цеї любові страждати - перевірено десятиліттям страждашок в плєдіку в листопаді), грошей нема і побачити живого Андруховича - це як сходити на концерт Пінк Флойда. Ви ж панімаєте, да?
Бо я лічно ностальгірую-ностальгірую, але рада, що все минуле в минулому. І що світ змінюється теж рада, хоч це страшно, незвично, і не хочеться відпускати те, до чого звик з дитинства. І я змінююсь, і на мій смак, я куди краща, ніж в 16. Чи навіть в 20.
Минуле не належить до тепер.
Тільки якщо мова не йде про концерти Пінк Флойда, звісно.