То все з дитинства. У часи, коли ще не було "Нутелли", та й навіть звичайнісіньке масло на полиці місцевого склепу рідко коли потрапляло, ми рятувалися хлібом з смальцем.
Береш скибку чорного хліба, а з погребу дістаєш відро з смальцем. Так-так, смалець ми зберігали в такому металевому відрі зеленого кольору з кришкою. І от намазуєш той хлібчик смальцем, посипаєш густо крупною сіллю, а зверху притрушуєш порізаною цибулькою.
Закриваєш очі і їж.
Такі канапки зі смальцем ми брали в поле, коли пасли худобу, пакували на сіно, коли йшли по гриби чи копали бульбу.
Пам'ятаю, що отак сядеш в затінку під кукурудзою, дістанеш канапочку і топчеш собі, ніби й нічого в світі крім тієї бульби і кукурудзи й не існує.
А запиваєш обов'язково холодною водою з трилітрового слоїка, бо поліетиленових пляшок просто не існувало.
І в чому прикол, що така їжа найбільше споглиналася в спекотні часи. В часи, коли сонце таке пекуче, що висихали навіть криниці.
А зимою такі канапки чомусь не їли, хоча пасують вони, звісно ж, у холодний період; коли темно, морозяно, депресивно.
Коли мерзнуть ноги.
Тож з віком, начитавшись мудрих книг по ЗОЖ і фітнес-тренерів, я почав налягати на хліб з смальцем саме з середини-кінця листопада.
Люблю таку їжу, бо вона смачна, проста і нагадує мені про моє просте і невибагливе сільське життя.
І про кукурудзу, про буряки, про запах сіна, про маленьких курчат і великих когутів, про воду і ехо в криниці, про гарбузи і агрус, яблука і мед, про горіхи баби Василини і кисилицю баби Ірини, про махорку діда Штефан і ...
і...
і...
