100-й інтернат
Якось мені зателефонувала моя однокурсниця:
- М., я знаю, що ти все можеш...
Звичайно, тоді я був зовсім молодим викладачем університету, дещо самовпевненим, але ж не настільки.
- Не думаю, але кажи, в чому проблема.
- У нас захворів учитель математики, потрібно провести чотири уроки геометрії.
- Гаразд, нема проблем.
Насправді проблеми були. Моя однокурсниця працювала у 100-му інтернаті, там навчалися незрячі.
Я приїхав туди, порозмовляв з пані завуч (тобто з цією ж таки своєю однокурсницею), походив коридорами. Побілені стіни виглядали сірими (посірені було би вдаліше слово), а панелі взагалі пофарбовані чорним кольором. Діти ходили парами, тримаючись за руки, іноді повернувши голову набік. (Власне, одне з завдань інтернату було навчити дітей правильної постави, жестів, міміки - вони ж не бачать себе в дзеркалі.)
Я ввійшов до класу, привітався і зразу (рефлекс) оглянувся за дошкою. Дошки, природно, не було, а крейду я вже сам здогадався не шукати. Учні все зрозуміли або ж відчули, по класу пройшов тихенький сміх. Хтось сказав: "Моделі в шафі". Я роздав усім дерев'яні правильні чотирикутні піраміди і почав урок. Правду кажучи, відсутність дошки не була проблемою. Десь я прочитав, що треба вміти розповідати про математичні результати так, наче ходиш по лісі і там нема ні паперу, ні олівця, ні дошки, ні крейди... Отож, я щось говорив, а учні обмацували моделі. Поза тим все було, як і у звичайному класі.
Справді, як у звичайному класі. Але ніхто не дивився у вікно в очікуванні кінця уроку.
На наступних уроках, крім обов'язкового матеріалу, я знайшов час, щоби розповісти учням про всесвітньо відомого незрячого математика Понтрягіна - надихаючі приклади потрібні. А на останньому (для себе) уроці я навіть зіграв у класі на гітарі.
Минуло багато років, але я не забуваю цей дещо екстремальний педагогічний досвід.
