Розповім вам трохи про "героїв". Вчора гарно з сином, кумом і його батьком порибалили.
Товстолоб на 4 кг обірвав жилку і втік, але це не спортило настрою і ми вирішили завершити відпочинок шашликом.
Тут до нас на "ровері" (це в селі так лісапет називають) під'їхав хлопчина у тєльніку. Сумний такий. В селі всі знають, що він воював десь. АТОвець.
Ну ладно, слово за слово, питаю, в якому підрозділі воював, коли?
Каже: "24-та, один з небагатьох виживших на 32 блокпосту".
У мене зразу якось сумніви з'явились. Питаю, а коли це було?
Каже: "У 2015-му".
Ну тут вже я з ходу просік фішку. Питаю, а ти в якому батальйоні був? Хто у тебе ротний, взводний?
Не пам'ятає.
Питаю: "Ну а з побратимів на 32 бп кого можеш назвати, ну хоча б позивні?"
Нікого не зміг пригадати!!!
Кажу йому: "Знаєш що, Ромчику, нікому не розповідай, що ти десь воював, і радій, що у мене благодушний сьогодні настрій. І тєльнік зніми, будь-ласка, і сховай подалі від людських очей."
Пішов, Ромчик, голову опустивши...
Так от до чого я веду: скільки зараз по українських селах таких "героїв війни", одному Богові відомо. І люди вірять їм, що є дуже сумно і неприємно... Як з цим явищем боротись? Це та ж історія, що була після 1945 року, коли з'явились псевдофронтовики скрізь...
