Василь Андрійович Симоненко - український поет, журналіст, шістдесятник. Народився 8 січня 1935 року. Сьогодні йому мало виповнитись 86 років.
«…І нарешті – Симоненко.
Починає тихо, ввічливі оплески.
- А тепер я прочитаю поезії з нової збірки, що підготував до друку. Називається «Земне тяжіння»….
Василь читає поезії без усякого артистичного притиску – в своєму стилі. Просто відтворює зміст твору. І цього виявилось досить, щоб хвиля оплесків наростала від твору до твору. Коли прозвучало з «Пророцтва 17-го року»: «Тремтіть убивці! Думайте, лакузи!» в залі стало так тихо, що я чув власне дихання. А далі летіли розпечені ядра слів: «Уже народ одна суцільна рана… і кожного катюгу і тирана, уже чекає зсукана петля.» …
Зал шаленів оваціями. Розгублена президія перезаралася. А Василь простосердечно чаклував: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю!»
Тамара Главак встала – бунт на кораблі! Буряково-червоне обличчя пашіло люттю. Стримуючи себе, щоб угамувати пристрасті й зліквідувати скандал, комсомольська провідниця щось белькотіла про громадянський обов’язок і відповідальність…»
Так про один з виступів Василя Симоненка в Жовтневому палаці Києва згадував його товариш Роман Корогодський.
Симоненко полюбляв такі викличні виступи на межі дозволеного. Чи то при обговоренні творчості молодих письменників у Спілці, представившись «Я – українець, ось і вся моя біографія». Чи то на літературному вечорі в Чернівцях, на запитання з аудиторії заявивши: «Україна в мене одна – якщо автор запитання знає іншу, нехай назве і будемо вибирати».
Ця Симоненкова щирість і прямота, мабуть, заворожували. На збережених записах (не полінуйтеся зайти на ютюб) досі можна почути його тихий ввічливий голос з м’яким приємним полтавським звучанням: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя…»
Простий хлопчина з села Біївці, котрий в дитинстві ріс без батька і мусив ходити декілька кілометрів до школи, котру закінчив (як і решта шістдесятників) з медаллю. Так і не «зачепився» в Києві. Після завершення київського університету повернувся в Черкаси. Проте до Києва постійно навідувався – чи то гостюючи у Світличних на вулиці Уманській, чи то везучи з села картоплю для подружжя Вінграновських на Білоруську вулицю. Там і просиджував з Миколою Вінграновським цілі ночі обговорюючи більше риболовлю ніж поезію.
І таким ж тихим спокійним голосом Симоненко нападав на радянську дійсність: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил», «Де зараз ви, кати мого народу?»
Василь Симоненко помер в переддень переходу шістдесятників у дисидентство. Стус вважав Симоненка чи не найбільшим талантом української поезії. Коли Симоненко помер в кінці 1963 року, Стус скрушно констатував «замордували хлопця, замордували». Більше як через двадцять років після Симоненка радянська система замордувала й самого Стуса.
Сьогодні Василеві Симоненку виповнилося б 86 років.
