Вчора, 3 січня, самбірчани провели в останню путь ще одного захисника України Олега Войтовича. Про це повідомила прес-служба міськради.
У перший день нового року зупинилося серце 52 - річного військовослужбовця 704 полку Олега Войтовича. Разом з дружиною Світланою вони виховали двох дітей: дочку і сина, дочекалися трьох онуків. Матері Олега доведеться пережити найболючішу втрату - смерть сина.
Усе життя цей чоловік прожив у нашому місті. Позаду лишилися двадцять років служби у калинівському полку армійської авіації. Вийшов на пенсію. Та війна в Україні не давала спокою тепер вже військовому у відставці. Тож вирішив продовжити службу, підписавши контракт у 704 полку радіаційного хімічного біологічного захисту. За 2 роки служби двічі побував в АТО. А місяць тому повернувся зі шпиталю, де проходив курс лікування. І хоч товариші по службі розповідають, що він ніколи не скаржився на здоров’я, мав проблеми з тиском, серцем. Повернувся з наряду, у який заступав на новорічну ніч, і вдома навіки закрив очі.
Усі охочі мали можливість попрощатися з померлим у Залі камерної та органної музики. Там же відбулася панахида.
Поховали новітнього героя на міському кладовищі, біля Меморіалу Героям України поруч з іншими захисниками, з військовими почестями та під звуки Державного Гімну.
Заступник командира полку з морально-психологічного забезпечення підполковник Ярослав Коновал згадує старшого прапорщика Олега Войтовича:
«Нам часто доводилося спілкуватися. Не можу сказати, що Олег Степанович належав до числа тих людей, які прагнуть чимось виділитись, чекають подяк, нагород. Ні. Він з тих, хто тихо і якісно виконує свою роботу. Пригадую, як хлопці косили траву. Зламалась косарка. Довго чекати не довелося. Він без зайвих слів завіз у майстерню, де одразу ж її полагодили. А скільки праці вклав у ремонт, що й досі триває у нас в частині, де проживають солдати-строковці!», - каже Ярослав Коновал.
«Ніколи не стояв осторонь проблем інших. Завжди готовий прийти на допомогу. Та й і його любили в частині. Пригадую, як він переживав, коли син його мав одружитися. Казав, що от люди прийдуть, а на балкон страшно вийти. То ми з друзями вирішили, що не залишимо це так. Два дні – і балкон не впізнати. Хорошій людині завжди хочеться приємне зробити!»- каже товариш по службі прапорщик Степан Вороняк.
«Я був разом з Олегом Степановичем у зоні АТО, - згадує старший солдат Назар Іжик. – Він у нас старшиною був. І хоч був досвідченим військовим, ніколи не ставив себе вище за інших. А досвід для слушних порад годився. Олег відповідав за забезпечення продуктами. Звісно, усе в армії за розпорядком. Їжа теж. Але пам’ятаю, як сильно хотілось чогось смачненького – то в нього питаєш. Завжди він знаходив чим почастувати».
«А я найбільше пам’ятаю його сміх. Почуєш – і сам не стримаєшся, - каже капітан Максим Морозю – По службі нечасто ми спілкувалися. А от після… Хоч він по віку мені за батька годиться, з ним надзвичайно легко було спільну мову знайти. Говорити абсолютно на усі теми. Та й поради завжди добрі давав. А ще надзвичайно смачно шашлик готував. Це його улюблене заняття було на зустрічах після роботи. Та й взагалі він любив організовувати такі зустрічі. Приємно коли ти після роботи змучений приходиш, а він вже приготував красиве свято. Душею компанії був».
