Пропоную кожному шанувальнику Степана Бандери такий експеримент. Оглядаєте монумент Провіднику у Львові, після чого робите пару кроків до приміського вокзалу, де сідаєте на електричку до Самбора. Через якихось дві години ви зможете помилуватися практично аналогічним пам’ятником. Хіба що без громіздкої арки.
Монумент Бандері у Львові постав 13 жовтня 2007 року. Монумент у Самборі – через чотири роки. Тільки не треба поспішати кричати про плагіат. Говорити можна хіба про автоплагіат, що законом не заборонено. Автор обох пам’ятників – знаний львівський скульптор Микола Посікіра. Митець заслужений і шанований. При чому цілком справедливо. У творчому доробку скульптора – десятки творів, щиро вподобаних поціновувачами мистецтва. Він, зокрема, автор проникливого пам’ятника на могилі Володимира Івасюка, співтворець пам’ятників Михайлу Грушевському у Львові та Гетьману Сагайдачному в Кульчицях. Чому такий майстер вирішив повторюватися? Залишмо це питання йому.
Однак скульптор Посікіра не єдиний «серійний» оспівувач Степана Бандери. Ще більше доклався до увічнення Провідника не менш знаний скульптор Іван Самотос. Не будучи фахівцем, не візьмуся порівнювати майстерність двох класиків, однак треба визнати, що творчість Самотоса у Львові піддавали чималій критиці. Справді, важко знайти людину, котрій би подобався пам’ятник В’ячеславу Чорноволу біля Львівської облради.
Уважний читач зверне увагу на географію творчих здобутків Івана Самотоса. Сталося так, що активність скульптора співпала з ідеєю знаного бізнесмена Андрія Лопушанського обдарувати пам’ятниками Бандері кожен райцентр у його виборчомому окрузі. Оскільки вибори наближалися невпинно, очевидно, що часу на конкурси і художнє осмислення образу Провідника бракувало. Натомість грошей у пана Лопушанського, на щастя, вистачало.
Не маю жодного наміру оцінювати естетичну вартість Бандер у виконанні Самотоса, бо, як казав один мудрий афорист, «творіння художника не можна вимірювати своїм аршином». Просто цікавлюся: а чого всі самотосівські пам’ятники Бандері, наче клоновані?
Не надто поділяю думку тих естетів, точніше «естетствующих» всезнайків, котрим не до вподоби будь-який пам’ятник. Аналогічно не толерую істериків, котрі верещать про культ Бандери, порівнюючи його з культом Леніна. Хоча коли йдеться про меморіальну бандеріану, треба визнати, що останні таки трохи мають рації. Все таки, погодьтеся, що Бандера не просто заслужив на те, щоб його вшановували вдячні нащадки. Провідник заслужив, щоб його вшановували гідно і творчо, а не клонували пам’ятники під чергову виборчу кампанію чи під амбіції скульпторів і архітекторів.
В’їдливий читач може поцікавитися, чого це автор вчепився саме до робіт визначних майстрів Миколи Посікіри та Івана Самотоса. Адже численні бюсти Бандері, які повиростали по містечках і селах Західної України теж особливої естетики в собі не несуть. Готуючи матеріал, переглянув фото кількох десятків пам’ятників Провіднику. Щодо естетики, точніше її відсутності, здебільшого згоден, як на своє уявлення про естетизм. Але тут справа в іншому. Треба чітко розрізняти вартісний монумент у великому місті чи хоча б райцентрі від бюсту, встановленого почасти коштом громади у маленькому населеному пункті. Останній, звісно, не претендує на експозицію в Луврі, промови його творців і спонсорів не крутитимуть по телевізору, однак він щирий. А щирість списує багато чого. Саме так. Тож давайте вшановувати Бандеру щиро.