12 листопада йому б виповнилося 90 років.
До Зеновія Красівського тягнулися люди, як до джерела, за розрадою, мудрим словом. Він зумів, пройшовши жорстоку радянську систему репресій, бути собою і залишатися собою, так пригадують його побратими.
«Ворог посів нашу землю. І було його як трави у лісі. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, других кидали у тюрми, третіх ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель», – писав Зеновій Красівський.
20-річний юнак витримав 21 день допитів НКВС у тюрмі на Лонцького у Львові. Звільнили Зеновія Красівського після амністії в 1953 році і етапували в Караганду. Там працював на шахті, потрапив під завали і вибух, внаслідок чого отримав травму хребта із паралічем ноги і його звільнили зі спецзаслання. Зеновію Красівському невдовзі вдалося втекти в Україну, де був, звісно, під пильним оком КДБ.
До свого наступного арешту, в 1967 році, зумів отримати диплом українського філолога. Тодішній ректор львівського університету Євген Лазаренко дозволив йому навчатись. У 1964 році разом із однодумцями Зеновій створив Український національний фронт, видавав підпільний самвидавський журнал «Воля і батьківщина».
За відмову давати свідчення Зеновію Красівському призначили медично-психіатричну експертизу і, згідно з рішенням суду, примусове лікування у спецпсихлікарні у Смоленську.
«Тут мене лікували старанно різними невролептиками до отупіння, до втрати пам’яті, до двох інфарктів. Того всього добилися психіятри Смоленської спеціяльної психіятричної лікарні. Не добилися тільки основного, аби я відмовився вмирати за свої переконання, а погодився б умерти морально знівеченим», – пригадував про цей час Зеновій Красівський.
Міжнародна амністія боролась за Красівського
Боролась за українця американка Айріс Акагоші. Між нею і родиною Красівського зав’язались приятельські стосунки. За 9 років листування Айріс і Зеновій написали один одному сотні листів, де відкривався духовний світ цих двох людей, але так вони і не побачились у житті.
У 1978 році Зеновію Красівському несподівано скасували примусове лікування. І лише тоді він зміг вперше відповісти Айріс Акагоші на її 31-й лист. Ці листи рятували Зеновія Красівського у стінах ув’язнення.
«Оглядаючись назад, але не дуже, бо немає часу. Кепські і трудні у нас справи в Україні. Треба йти», – писав Зеновій Красівський, маючи позаду роки неволі. У 1979 році він вступив в Українську Гельсінську групу (УГГ), щоб відновити, посилити її роботу. Оскільки багато учасників групи були арештовані.
У зверненні про свій вступ в УГГ він писав: «Досить рано я дійшов істини, що не в перемозі ідей суть людського щастя, а в жертовности задля ідеї». Зеновій Красівський вірив у радість боротьби, у смисл поразки і вже тоді заявив, що боротиметься за відродження УГКЦ.
«У пана Зеновія було відчуття у пальцях. Він тоді розумів, що можна боротися саме через Гельсінську групу. У нього була незалежність постави. Мав свій погляд. Його ім’я завжди було пов’язане з пошаною, його шанували всі побратими. Це був чоловік із дуже утвердженою позицією. Ніхто не мав сумніву, що це чесний чоловік. Його моральний авторитет був безсумнівний, з ним могли сперечатись щодо ідеологічних моментів, але його моральна постава викликала захоплення», – розповідає український дисидент, член УГГ, публіцист Мирослав Маринович.
«Ми зустрілись у таборі №36 в Кучино у 1980 році. Я щось там шукав у «каптьорці» на засланні, де ми речі складали, і раптом до мене підходить незнайомий чоловік і каже: «Я – Красівський, хочу вас обняти». Він знав про мене більше, аніж я про нього тоді, тому що він увійшов у Гельсінську групу після мого арешту і, відповідно, знав про мене. Наші стосунки укладалися досить цікаво. Це була людина, яка навчила мене розрізняти справжню позицію. Я страшенно був заворожений його щирістю, його відкритістю, його фактично відразу полюбили всі, не лише українці. Підкреслюю, що це бандерівець «із крові і кості», що це людина, для якої націоналістична ідея була ідеєю його життя, за яку він платив дуже дорогу ціну, але при цьому там домінувала любов до свого краю, тому він легко входив у стосунки з людьми всіх національностей, які любили свій край, свій народ.
Коли домінує любов, тоді, виявляється, легко бути відкритим. А коли домінує ненависть, от тоді дуже важко, тоді вороже ставишся до всіх інших, бо вони виглядають ворогами тобі. Ця особливість мені відкрилась, коли я дивився на Зеновія Красівського. Бо я ж теж був, свого роду, сповнений стандартних уявлень про націоналістів, як тих, хто ніс із собою ненависть до іншого. У Красівського цього не було. За ним стояла зовсім інша епоха людей, котрі йшли з любові. Це була людина відкритого серця і розуму. Націоналізм Зеновія Красівського йшов від великої любові до свого народу», – каже Мирослав Маринович.
Олена Антонів – кохання життя
Олена Антонів, яка вже у той час розлучилась із громадським діячем, дисидентом В’ячеславом Чорноволом, віднайшла Зеновія Красівського у 1974 році у психлікарні на території Смоленської тюрми. Він отримав світлину з пейзажем Карпат і словами: «Пишіть, що Вам треба. Чим Вам допомогти?».
Через два роки, коли Зеновія Красівського перевели на примусове лікування у Львів, Олена Антонів його відвідувала. Вона допомагала не лише йому, але й багатьом політичним в’язням, надсилала їм посилки з продуктами і речами. Про її благодійність згадують українські дисиденти.
Зеновій Красівський досить довго добивався її руки. Як пригадує у споминах, Олена Антонів приголомшила його словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?». Вони одружились у 1979 році. Працівник КДБ приніс букет троянд парі. Цей цинічний жест Зеновій Красівський потрактував як їхнє «разрєшаєм» у ситуації, коли не маєш права.
Лікар за фахом Олена Антонів-Красівська, коли чоловік був арештований вкотре у 1980 році, працювала і прибиральницею, і санітаркою, і сторожем, і медсестрою. Бо працевлаштуватись їй було дуже складно через переслідування КДБ. Вона відвідувала чоловіка в Сибіру.
Зеновій Красівський повернувся з дружиною Оленою Антонів-Красівською в Україну в листопаді 1985 року. Але їхнє щастя на волі тривало недовго. 2 лютого 1986 року Олена Антонів-Красівська загинула у Львові при фатальному збігу обставин, на очах у чоловіка. «Парадокс її смерти перейшов у парадокс мого життя», – писав Зеновій Красівський.
«Я з ним познайомився, коли він вже був одружений, коли захопленими словами говорив про Оленку Антонів. Просто захопленим був бачити таку щиру любов, натхненну, стовідсоткову любов, а тим більше, що табір їх розлучив, а він просто горів цим. Він від Олени Антонів багато перебрав. Скажімо, ота її місія допомагати тим, хто в біді. Він після смерті Олени сам цим займався. Заїжджав до одного і казав, що «в тебе вродила картопля, давай два мішки», і віз до якогось побратима, який бідував. Це була невидима для людей, але видима для Бога оця велика харитативна діяльність. Це працювало серце», – розповідає побратим Зеновія Красівського Мирослав Маринович.
Після смерті дружини Зеновій Красівський перестав бачити кольорові сни. На початках відродження України, в 1988–1991 роках, а це були останні роки його життя, цілковито присвятив себе громадській діяльності, відродженню історичної пам’яті українців, боротьбі за вихід УГКЦ з підпілля. Він організовував перші мітинги і марші. Керування автомобілем було його стихією, він виручав сотні людей у різних ситуаціях, розповідає Мирослав Маринович.
З одного боку, він вмів приймати ті обставини, в яких опинявся, і вмів у них ухвалювати рішення. Я не думаю, що ситуація кінця 1980-х років була для нього страшнішою, аніж ситуація в роки молодості, коли було жорстке протистояння з ворогом. Тут протистояння було інше, він відразу шукав інші можливості, в нього думка працювала. Він, з одного боку, сам не йшов у владу і був гордий за мене, що я теж не потягнувся до владного керма.
А з іншого боку, він діяв на утвердження громадянського суспільства, яке могло увиразнити опозиційну поставу до радянської влади. Тому він відразу думав про створення якоїсь націоналістичної партії, так постала «Державна самостійність України».
Це була людина високого морального стандарту. Він побачив, що у багатьох, хто йшов у націоналістичний рух, що за цим не стояв моральний вишкіл, а просто забава в ідеологічні формули, але за ними не стояв духовний вишкіл, який стояв за Зеновієм Красівським», – наголошує Мирослав Маринович.
Наприкінці 1980-х його формула про «ворога українців» викликала світоглядний струс у багатьох, хто наголошував на «двох братніх народах».
«Життя підтвердило правильність висновку пана Зенка. Любіть своє і захищайте своє, але при цьому не мусите ненавидіти. Те, що добро переможе, він ніколи в цьому не сумнівався і так легко йшов на жертву. Бо знав, що за цим шляхом є правда», – зауважує український дисидент Мирослав Маринович.
«Ми повинні знати, хто є наш ворог, на яких засадах боротися з ним за свою свободу», – сказав Зеновій Красівський у своєму останньому інтерв'ю за два тижні до смерті.
20 вересня 1991 року, незадовго до референдуму за незалежність України, Зеновій Красівський помер від інсульту, не доживши до своїх 62 років майже 2 місяці. Його провели в останній путь тисячі людей, які були вдячні за його справжність, які відчували його підтримку, добро. Зеновій Красівський похований у Моршині.
